На самоті. Три історії самотніх людей, які зіштовхнулися з проблемою самотності. Де шукати допомогу?

На самоті. Історія перша: Любов Гребенюкова


8199
коментарі відсутні

Пекінес на прізвисько Дені зазвичай складає компанію 84-річній Любові Гребенюковій. Жінка розповідає, що після смерті чоловіка, окрім песика, в неї нікого у світі не залишилося.

«Я дуже любила з Денєчкой гуляти. Дуже. У мене були знайомі собачники. Я любила сидіти у сквері, там до мене завжди хтось підсаджувався. Впродовж мого життя у мене було 8 собак, а також врятовані коти. Я завжди любила і люблю тварин. Ще два роки тому я з ним сама ходила, а нині наймаю жінку. Я плачу їй, аби вона пів години вранці і пів години ввечері вигулювала песика. Краще я собі щось не куплю, аби тільки мій собака був у порядку. Я зараз не гуляю з собакою, і мені дуже сумно. Що поробиш? Старість нікуди не подіти», – розповідає Любов Василівна.

Нині до жінки приходить соціальна працівниця від «Карітас Краматорськ». Любов Гребенюкова не єдина підопічна програми «Гроші за роботу», розповідає кризова консультантка «Простору підтримки» благодійної організації Інна Мірошниченко.

«Першочергово програма розрахована на тих людей, які перебувають у складних життєвих обставинах та непрацевлаштовані. Вона дає їм впродовж трьох місяців знайти новий досвід або відновити старий, і таким чином вирішити свої фінансовані та матеріальні проблеми. До нас звернулася ГО «Партія пенсіонерів» з проханням про допомогу у введенні домашнього господарства літнім людям, одиноким чи фактично одиноким. Враховуючи їхні потреби, ми розшукуємо робітників, які надають послуги соціального патронажу», – говорить Інна Мірошниченко.

До кожного підопічного індивідуальний підхід: комусь необхідно купити продукти у крамниці, ліки в аптеці; іншим приготувати їсти чи прибрати в оселі, а найголовніше – живе спілкування. Нині у благодійній організації близько 20 працівників, які допомагають літнім людям. У середньому своїх підопічних відвідують два рази на тиждень по дві години.

Отож Любов Гребенюкова чекає на свою помічницю і розповідає історію свого життя. Жінка народилася 1936-ого року в Краматорську. Її батьки працювали тут же, на НКМЗ. Коли почалася війна, Любові було чотири з половиною роки, але жінка й нині пам’ятає, як проводжали на фронт чоловіків.

«Такий плач був, а я ніяк не могла зрозуміти чому. Була в мами на руках і питала: що сталося, чому усі так плачуть. Вона каже тому, що війна і твій батько також іде. А я: «Куди йде?» Це природні такі дитячі питання. Перший час ми жили в Краматорську, до окупації якось люди не голодували, і хліб, і усе було. А потім ввійшли німці. Тут життя пішло геть інше. Місто почали сильно бомбити. Наприклад, будинок, що знаходився на розі Леніна (ред. – нині вул. Дружби) і ХІХ партз’їзду (ред. – вул. Ярослава Мудрого), був зруйнований і люди жили у підвалах: і діти, і дорослі. Я це бачила, бо ми мешкали тоді навпроти», – розповідає Любов Василівна.

Згадує жінка, як їх ледь не розстріляли німці, а від смерті врятували партизани. Тоді маленька Любов разом із матір’ю та ще двома жінками з дітьми дісталися до Кривого Рогу, який згодом теж був окупований нацистами. Тут теж родини зазнали і скрути, і голоду. Тоді Любов Василівна отримала травму. Жінка розповідає, як малою потрапила під колеса вантажівки, за кермом якої був німець.

«Водій єдине сказав: «Комуністичне гаденя вижило», – чи щось подібне. Німці лаяли маму, бо я весь час стогнала. Якимось дивом мама приїхала у Краматорськ, можливо, хтось підвіз. Їй сказали, що тут працює хірург Дмитро Мазур. Він робив мені три операції та весь час казав, що дитина з такими травмами жити не буде. Тоді не було такої апаратури, усе робили навмання. Я лише у 40 років дізналася, що у мене немає нирки, що вона відбита», – згадує жінка.

Коли вона виросла, то вийшла заміж за військового. Разом із чоловіком прожили 57 років та об’їздили Україну. Після того, як він вийшов у відставку, разом стали вести гуртки для дітей у будинку культури Краматорська.
Чоловіка не стало, коли Любові Василівні виповнилося 80 років. Тоді жінка залишилася сама: без рідних та друзів, які також пішли з життя. Лише вірний пекінес Дені по-своєму підтримував та втішав господиню. Згодом Любов Василівна дізналася номер благодійного фонду «Карітас Краматорськ» та зателефонувала їм.

«Я дуже задоволена. Дуже хороші люди приходять. Чесні, порядні, особливо Ірина, остання. У мене таке відчуття, що це така моя людина, що мені начебто й не одиноко. Я можу з нею просто по телефону поговорити, але її час закінчується, а як далі буде – подивимось. У мене часто бувають напади: з головою непорядок, з лівої сторони, до того ж тиск високий. Знаєте, мені хочеться, аби у мене була людина, якій я можу зателефонувати, як своїй, навіть вночі», – говорить жінка.

Любов Василівна більш за все потребує спілкування, по господарству намагається поратися сама, каже, що це допомагає їй бути в тонусі.

 

Ірина Мартинова


Підписатись
Повідомте про
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

Дивiться також
На самоті. Різні історії, різні долі

Різні історії, різні долі. Пенсіонерки з Краматорська подолали багато проблем. Але найстрашнішою для усіх стала одна – самотня старість. За статистикою, в Україні мешкає понад 740 тисяч самотніх людей похилого віку. Хатня робота, похід до магазину – ці та інші справи даються стареньким усе складніше. А ще вони знаходяться у групі ризику під час епідемії

На самоті. Історія третя: Нонна Сай

Соціальна працівниця Оксана Агєєва поспішає до 92-річної Нонни Сай, яка осліпла та не може ходити. Жінка відвідує свою підопічну два рази на тиждень. Крім цього, до Нонни Степанівни заходить у гості її сестра, Людмила Філімонова, якій за 80 років. Оксана готує, прибирає, прасує, ходить у крамницю та аптеку, а нещодавно і в УПСЗН, аби поновили

На самоті. Історія друга: Тетяна Шевлякова

Тетяна Шевлякова родом із Узбекистану. Разом з батьками жила у Ташкенті, допоки не одружилася. Тоді чоловік привіз її в Україну, у Харківську область. Було це у 70-х роках. Відповідної роботи на той час, каже жінка, для неї не знайшлося, а за фахом Тетяна Іванівна вихователька. Тоді подружжя переїхало до Краматорська, а жінці запропонували піти двірником,

На самоті. Історія перша: Любов Гребенюкова

Пекінес на прізвисько Дені зазвичай складає компанію 84-річній Любові Гребенюковій. Жінка розповідає, що після смерті чоловіка, окрім песика, в неї нікого у світі не залишилося. «Я дуже любила з Денєчкой гуляти. Дуже. У мене були знайомі собачники. Я любила сидіти у сквері, там до мене завжди хтось підсаджувався. Впродовж мого життя у мене було 8